3. Палінур — керманич на човні Енея. Згідно з легендою. Палінур був кинутий у море з волі богів, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув від рук тубільців. Його ім'ям був названий мис на південно-західному узбережжі Італії, в області Луканія. В “Енеїді” Вергілія Еней ще зустрінеться з Палінуром у підземному царстві Плутона (Вергілій. — Кн. б. — Ряд. 337 — 387).

4. Шпує — дуже бризкає, хвилюється.

5. Ацест — легендарний цар Сіцілії, родом з Трої. Цим пояснюється, що “Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав”.

7. Як водиться у подібних випадках, несподіваних гостей почастували тим, що тримали у запасі для такої нагоди, — салом, ковбасою, а оскільки вони з далекої морської дороги зголодніли, то подали й тетерю (гарячу страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип'яток сухарів, засмажити цибулею на олії, посолити — і тетеря готова. Сало — воно ще не раз буде згадуватися в “Енеїді”. З прадавніх часів його місце у харчовому раціоні українського народу дуже значне. Серед харчових припасів, які, збираючись на війну з рутульцями, готує військо царя Латина, на першому місці — сало і пшоно (IV, 98). З салом пов'язана велика кількість народних приказок, оповідань, анекдотів. Напр.: “Ой якби-то було так, щоб я царем стався — сало б їв, з салом спав, салом би вкривався”. Ковбаса — традиційний спосіб її приготування: “Свиняче м'ясо з салом порізати на шматочки, посипати сіллю, перцем і цим фаршем наповнити вимиті свинячі кишки, спекти в звичайній печі, а перед подачею на стіл піджарити” (Маркев ич. — С. 155).

Решето — господарська річ для просівання чого-небудь. До дерев'яного круглого обода знизу кріпиться сітка, через яку просіюють (зерно, крупу). Те ж, що й сито, тільки в останнього густіша сітка (для борошна, товченої макухи та ін.). Решето чи щось інше, використовуване як хлібниця, ставили обов'язково посередині стола, щоб гостям було зручно брати нарізаний хліб. Хліб — усьому голова, споконвічна пошана до “святого хліба” глибоко коріниться в народній свідомості. Хлібина на покритому скатертиною столі — неодмінний атрибут патріархальної хати, надто в святковий час.

8. Пашкети в кахлях — “Не маючи пашкетних форм, заможні селяни готують цю страву в кахлях. Замішують пшеничне тісто з маслом і з молоком, обкладають цим тістом кахлю, перше змазавши її маслом, кладуть гусячі нирки, печінку, кусочки м'яса, заливають товченою печінкою, закривають все це краями того ж тіста і ставлять у піч пектись — поки буде готове” (Маркевич. — С. 157).

Кахлі — поширені і зараз керамічні плитки для личкування (облицьовування) стін, печей тощо.

Сита — розведений водою мед або медовий відвар на воді.

Зразову до рижків печінку — зрази — страва з яловичини: скручений биток з м'яса, в даному разі з печінки, з начинкою. Рижки, рижики — їстівні гриби.

9. В сей день його отець опрягся — Еней прибув до Сіцілії якраз через рік після смерті свого батька Анхіза на цій землі. Опрягся — в бурлескній манері, зневажливо, мов про скотину: помер.

Чикилдиха — назва гіршого гатунку горілки.

10. Громада — об'єднана місцем проживання чи родом занять, або тим і другим спільність людей. Громадські зібрання, сходи відігравали винятково важливу роль у суспільному житті. Показовий приклад — козацькі ради на Запорізькій Січі.

Нар.: Громада — великий чоловік. Як громада скаже, так і буде.

11. Поставити обід старцям — за давнім звичаєм, на похороні і поминках обов'язково влаштовували обід для старців.

12. Книш — хлібний виріб з пшеничного, інколи житнього і гречаного борошна; по краях тісто розпліскують коржем і завертають наверх так, що воно сягає тільки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олією. Приготування книша з житнього і гречаного борошна: “Вчинити житнього тіста, замісити гречаним борошном; коли підійде, викачувати на столі; ліплять книші з допомогою ложки, яку опускають перед цим у розтоплений свинячий смалець. Зліпивши, сажають у піч, а вийнявши, знову змазують смальцем” (Маркевич. — С. 154).

Коливо — ритуальне блюдо, обов'язкове на поминках; кутя з пшениці, розведена ситою. Перш, ніж приступити до страв під час поминального обіду, споживають коливо, обов'язково згадуючи при цьому добрим словом покійника: “Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почиває та й нас дожидає!..” (Номис. — С. 8).

Хазяїнів своїх ззивали — тобто сіцілійців, на землі яких у даний момент перебували троянці.

Сити із медом наситили — тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь (див. також коментар: II, 8).

Пішла на дзвін дякам копа — копа — полтина (К.), тобто п'ятдесят копійок. Дати на дзвін — заплатити, щоб дзвонили в церкві за упокій душі. Нар.: Дзвонять за упокій душі (Номис. — С. 160).

13. Подана в помірному гротескно-жартівливому тоні картина приготування поминального обіду. Поминки — не бенкет, багатий стіл з різноманітними та вишуканими наїдками й напоями, приправами та делікатесами тут буде недоречним. Готуються звичайні, повсякденні страви. Аби тільки обід був добре приготовлений та щоб усім, хто прийде вшанувати покійного, вистачило їжі. На поминки кликати не обов'язково, приходять усі рідні, близькі, сусіди. Старці сходяться з усієї округи. Звичайно, з цієї нагоди найбільше наварили борщу, який за кількістю компонентів та способів приготування (залежно від локальних умов і пори року) не має собі рівних серед інших страв української кухні. Борщ — головна страва обіду. Порівняно з іншими стравами, борщ займає, можна сказати, чільне місце у фольклорі. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. — С. 92, 173). Менше від борщу, хоч зовсім не набагато, варять юшки (п'ять казанів проти шести — дивовижно витримана загальна співрозмірність між собою найбільш поширених страв, кількість визначає і питому вагу в порівнянні з іншими стравами).

Юшка, так само як і галушки, — страва загалом на сніданок та вечерю. Треба зауважити, що під “юшкою” часто розуміли бідняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодників-єпископів, докоряє їм бідняками, які “юшечку хлебчуть”. Звідси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М'ясом хвалиться, а воно і юшки не було (Номис. — С. 51). Тому, коли юшка не бідняцька, як правило, це підкреслюється. У коментованій строфі Іван Котляревський зазначає, що в усі казани спочатку поклали варити м'ясо — отже, обід багатий. Галушки — давніші способи приготування: “Взяти гречаного борошна, підбити на воді досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, півгодини покип'ятити, покласти олії або масла чи засмажити салом з цибулею і подавати” (Маркевич. — С. 152).

Приєднана в кінці строфи до звичайних на поминках страв “тьма” варених баранів, “курей, гусей, качок печених” — гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного. З другого боку, обкладені горами печені демократичні вагани з борщем — на місці. Вони співзвучні стилеві поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п'яне гульбище.

14. Цебер — велике дерев'яне відро, мало вигляд зрізаної діжки з дужкою зверху. Вагани — видовбані з дерева великі продовгуваті миски у вигляді коритець, з яких їли гуртом страву козаки на Січі, в походах, громадою на обідах, поминках і т. ін. Спільне споживання страви з однієї посудини мало у певних випадках ритуальне значення, символізувало братерство, мир і згоду між учасниками трапези.

“Со святими” — кондак, коротка молитовна пісня в поминальному обряді православної церкви. Співом “со святими” відкривалася заупокійна служба. Потім священик благословляв трапезу і починалися поминки.

15. Еней і сам со старшиною — як і в реальному тогочасному житті, в “Енеїді” виразно розмежовані суспільні стани: народ, простолюд; над ним — старшина, дворяни; над старшиною — вища знать, державці, Олімп. Одначе цікаво, що в першій частині поеми розмежування далеко не таке виразне, як у наступних. У Дідони всі троянці бенкетують за одним столом; Еней і поведінкою, і способом життя не вирізняється з-поміж інших троянців, які при зустрічі з Дідоною лають його останніми словами. А тут — Еней уже сідає за стіл “со старшиною”, народ тримається окремо. Це — свідчення того, що між написанням першої і другої частин поеми був період коли не тривалий у часі, то принаймні позначений інтенсивним творчим розвитком митця, реалістичною конкретизацією і поглибленням його задуму. Півкіпки — 25 копійок (див також коментар: І, 10).

Шпурнув в народ дрібних, як ріпки — кидати в народ під час поминок, а також різних урочистостей монети — давня стійка традиція.

Як ріпки — найдешевших (дрібних). Ріпа належала до найбільш поширених, доступних городніх культур. Солодкуваті на смак, білі, жовті, часом червоні або фіолетові корені ріпи першим ділом клали у страву. І при нестатках — ріпа завжди під рукою, завжди може виручити. Нар.: Ріпа — утіха жінці (Номис. — С. 243).

16. Перелоги — корчі, судороги.

Мисліте по землі писав — Мисліте — назва літери “М” у слов'яно-руській азбуці. Мисліте писати — плутати сп'яну ногами.

17. Півквартівки — півкварти, півкухля (К.). Це трохи більше півлітра. Кухоль — і посудина, і інколи міра рідини. Містив одну кварту.

Імбир — дорогі привозні прянощі з коренів імбиру, який росте у південних країнах.

18. Не вомпили — не вагалися, не витрачали часу. Вомпити — вагатися, мати сумнів.

Похмілля на другий день після поминок по батькові Енея Анхізові переростає у широкий п'яний розгул — з музиками, танцями дресированих ведмедів, перебійцями. Гуляння тривало “без просипу неділь із п'ять”, аж поки втручання злої Юнони не поклало йому край. Зважаючи на звичаї тогочасного панства — це не таке вже й перебільшення. Гуляли тижнями, звичайно, не поминаючи, а під час ярмарків, на різдво, Великдень, інші свята, до яких приурочувалися сімейні торжества. Перетворювати поминки на п'яне гульбище, напиватися до безтями, та ще й поминаючи батька, — неподобство. Таке міг собі дозволити тільки Еней — безтурботний гульвіса, яким він змальований у перших частинах поеми. Досить порівняти поминки Анхіза в другій частині і зображення поховання та поминок убитих воїнів у шостій (строфи 87 — 93), де Еней виступає як розважний і мудрий ватажок, а троянці — свідомими свого обов'язку мужніми воїнами, щоб побачити, якої значної еволюції зазнав задум “Енеїди” в тривалому процесі її написання.

19. Ігрища — різноманітні групові ігри, розваги у святковий день. Притаманне Котляревському “яскраве видіння реального світу і найбільшою мірою конкретне його відтворення” (А. Шамрай) виявилося у наведеному малюнку надзвичайно виразно. Дуже насичена, жива картина святкового гуляння в господі українського пана. Це вже далеко не поминки. Немає обов'язкових у такому випадку столів для старців. Публіку розважають школярі, хором співаючи канти, тут же скачуть халяндри цигани і, звичайно ж, всюдисущі кобзарі та лірники зі своїм репертуаром на всі випадки життя.

У вікон школярі співали — “Численні мемуарні і літературні матеріали свідчать, що семінаристам або бурсакам того часу доводилось (...І гуртом збирати подаяння, співаючи канти... Ця давня традиція українських шкіл була ще жива в той час” (Волинський П. К. Іван Котляревський. — К., 1969. — С. 21).

Халяндри циганки скакали — цигани були неодмінними учасниками будь-якого святкового, ярмаркового дійства. Халяндри — циганський танець (К.). Подаючи панораму ярмарку в “Салдацькому патреті”, Г. Квітка-Основ'яненко згадує й циганів: “Циганка ворожить та приговорює: “І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п'ятачка на рученьку — усю правду скажу...” Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере”.

Водили в городі музики — звичай наймати музики і, танцюючи, водити їх за собою по селу, чи місту, чи то ярмарку, досить відомий. В тому ж “Салдацькому патреті” Г. Квітки-Основ'яненка читаємо: “А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвій Шпонь та продав сіль, рощитавсь і грошики вчистив, та й найняв троїсту і водиться з нею по ярмарці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався... Еге! та не мішай йому! Він гуля!..”

20. Присінки — прибудова перед входом до якого-небудь приміщення, ґанок з накриттям.

Аж ось прийшов і перебієць — бої кулачні, різні види боротьби, змагань — дуже давня традиція в житті всіх народів, що в різних модифікаціях живе і в наш час. Серед настінних розписів на світські теми Софії Київської зустрічаємо зображення борців. Цікаво, що борці Дарес і Ентелл представляють різні суспільні прошарки, хоч різниця між ними в поемі ледве намічена. Дарес “убраний так, як компанієць”, тобто належить до привілейованого, багатшого козацтва. Утворені наприкінці 60-х років XVII ст. кінні компанійські полки були під командуванням і на особистому утриманні гетьмана. Щось близьке до гвардії. В кінці XVIII ст., уже в часи Котляревського, компанійські полки входили до складу регулярної російської армії як легка кавалерія. Інколи “компанійцями” називали просто багатих козаків (див. :Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — С. 25).

У Вергілія Дарес — з троянців, що пустилися мандрувати з Енеєм. Проти компанійця Дареса виставляють “тяжко смілого” і “дужого” Ентелла, причому підкреслено його демократичні, простонародні риси (“Мужик плечистий і невклюжий” — II, 23; “Як чорноморський злий козак” — II, 31; “Сильно храбровався, Аж до сорочки весь роздягся” — II, 31). У Вергілія Ентелл місцевий, прибув у Сіцілію разом з царем Ацестом. Обов'язковим ритуалом, який передував власне боротьбі, бійці, були словесні перепалки, розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливішою.

21. Мазка — кров з розбитого носа, обличчя.

Бакаляр — школяр.

22. Пудофет — важкий на підйом (К.).

24. Тімаха — тут у значенні: бідолаха.

25. Погудка — вість, повідомлення.

27. Зітру, зімну, мороз як бабу — порівняння походить від народної казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. — С. 78).

29. Кислиці, ягоди, коржі — ягодами на Полтавщині називають вишні. Описуючи бенкет небожителів в іронічно-приземленому тоні, І. Котляревський виходить з народних уявлень про рай, де вічно блаженствують обіч вседержителя та святих праведники. Виникає мотив, який І. Котляревський широко розгорне далі в картинах відвідання Енеєм раю (III, 116 — 125). І тут, і там райські наїдки — головним чином дитячі ласощі, тільки в третій частині вони названі повніше.

30. Мурий — темно-сірий або сіро-бурий із темнішими і світлішими смугами.

31. Як чорноморський злий козак. — у 1782 р. частина козаків зруйнованої влітку 1775 р. Запорізької Січі за їх проханням була переселена з дозволу уряду на землі між річками Кубань і Єя. За першими переселенцями потяглися інші, й не тільки колишні запорожці. Було утворене Військо Чорноморське, в якому на перших порах були заведені порядки, подібні до запорозьких. Тут довше, ніж деінде, затрималися давні козацькі традиції, коли не за самою суттю, то принаймні за формою. У п'єсі І. Котляревського “Наталка Полтавка” Микола, сирота “без роду, без племені”, збирається іти в Чорноморію: “Люблю я козаків за їх обичай!” (дія друга, ява перша).

32. Уже було зазначено, що в “Енеїді” Вергілія (Вергілій. — Кн. 5. — Ряд. 375 — 425) Дарес (Дарет) — троянець, а Ентелл — місцевий, сіцілієць. Тому покровителька троянців Венера просить Зевса підтримати Дареса.

33. Бахус — у римській міфології бог виноградарства й виноробства (в грецькій міфології — Діоніс), син Зевса і дочки фіванського царя Кадма Семели.

36. Марс — у римській міфології бог війни (відповідно у грецькій — Арес), перебуває у досить близьких стосунках з Венерою і сприяє троянцям (див. далі коментар: VI, 15).

Ганімед — виночерпій у Зевса.

Пуздерко — похідний погребок, буфет.

37. Нар.: Цибульки під ніс дати (Номис. — С. 81).

38. Нар.: Слуха джмелів. Дав йому лупня добре — довго буде джмелів слухать! (Номис. — С. 77).

39. Трохи не цілую гривняху — гривня — в різні часи мала різну цінність. Ще в Київській Русі — срібний зливок вагою близько фунта (фунт — 409,6 грама). Від слова “гривня” походить назва “гривеник” — срібна монета вартістю в десять копійок. Гривнею називали ще мідну монету в дві з половиною-три копійки. Слово “гривняка” вжито тут в останньому значенні.

40. Литва, литвини — жителі степової України так звали не тільки литовців, а всіх, хто жив на північ від Десни (див.: Основа. — 1861. — Кн. 1. — С. 265). Отже, литвинами звали жителів як Білоруського, так і Українського Полісся. “Отож під ім'ям Литва, що... в історичних джерелах вперше згадується під 1009 роком, впродовж століть виступали, крім власне литовців, також і латиші, і поляки, і білоруси, й українці Полісся... Саме в світлі цього й слід сприймати популярність на Україні прізвищ типу Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та відповідних назв населених пунктів” (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. — К., 1979. — С. 42).

41. Ярміз, ярміс — спосіб, засіб; учиняти ярміз — тут у значенні: повернути на свій лад, зробити по-своєму, накоїти лиха.

Патинки — жіночі черевики, туфлі.

Пішла в Ірисині будинки — в античній міфології Ірися (Ірида) — богиня райдуги, прислужниця богів, передовсім Юнони. Виступає посередницею між богами і людьми (як райдуга з'єднує небо і землю).

42. Хижа, хижка — кладовка, чулан у хаті; вхід туди — із сіней. Хижка не мала вікон.

Принесла лепорт — принесла рапорт. Вираз із тогочасної армійської термінології. Ліжник — домоткана, груба шерстяна ковдра.

43. Пригадаймо, що троянці мандрують без жінок. Вони ніде не фігурують до цього епізоду, і далі І. Котляревський зовсім забуде про них. Змальовуючи картини українського побуту, подаючи у травестійній формі той чи інший епізод Вергілієвої “Енеїди”, письменник бере те, що йому в даний момент потрібне, трактує героїв так, як йому зараз треба, зовсім не зважаючи на те, в образі кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемі. Це важлива прикмета “Енеїди”. Приміром, у першій її частині Венера відвідує свого батька Зевса в образі старосвітської української молодиці (І, 14). У другій частині — прибуває до Нептуна “в своїм ридвані, Мов сотника якого пані” (II, 69). У п'ятій — приносить сину Енеєві викуване Вулканом бойове спорядження в образі осяйної небожительки “на хмарі” (V, 43). На початку шостої частини постає в образі бідової маркитанки (VI, 6). Дослідник “Енеїди” Ієремія Айзеншток слушно підкреслював: “Цілком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостійно, не оглядаючись на інші згадки про нього в поемі. Будь-яка згадка про Венеру в поемі має ряд конкретних живих побутових деталей, але ці окремі деталі живуть розрізнено, кожна сама по собі, вони не мають найменших претензій дати в своїй цілості якийсь єдиний, цільний образ, тим більше — образ типовий” (Котляревский Й. Сочинения. — М., 1969. — С. 26). Те саме стосується образа Енея, інших персонажів поеми. Еней втілює в собі окремі риси українського національного характеру, зокрема відчайдушного, щирого в дружбі і грізного в бою козака-запорожця, але він не має сугубо індивідуальних, тільки йому притаманних рис. У кожній ролі (женихання з Дідоною, поминки по Анхізові, мандрівка в пекло, гостювання у Латина і т. д.) він живе обособлено, про якийсь суцільний характер, тим більше поданий у розвитку, говорити не доводиться.

Зумовлена загальним історико-літературним розвитком відмінність між Енеєм перших і останніх частин поеми — то вже зовсім інша річ.

44. Нар.: Сняться комусь кислиці, та не знає к чому (кислиці бачить у сні — також і проти плачу. — Номис. — С. 168).

45. Бероя — в “Енеїді” Вергілія — дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.

46. Бахурують — ведуть розпусне життя.

48. Пайматуся — пестливе від “паніматко”.

Скіпки, тріски, солому, клоччя — послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку — тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім — солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.

49. Байдак — річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море.

Пороми — плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев'яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.

50. Тріщотки — дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збір тощо.

51. Олимпських шпетив на всю губу — уже зазначалося, що у поемі Вергілія глибока пошана до богів — найважливіша риса Енея. Постійним означенням його є “побожний”, “божистий”. Комічним контрастом до цього служать лайки героя “перелицьованої “Енеїди” на адресу небожителів, не виключаючи й матері Венери та Зевса-громовержця.

53. Тризубець — рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її.

Базаринка — подарунок, хабар. Походить від польського basarunek — штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.

54. Плутон — бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110 — 115).

Прозерпина — дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.

55. фурцює добре навісна — фурцює — гасає, скаче.

56. Пустіть лиш з неба веремію — веремія — крик, метушня, замішання. Пускати, крутити веремію — несподівано напасти, внести замішання.

59. У 59 — 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв'язок з вищою чудодійною силою органічно пов'язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині “Енеїди”, народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В “Конотопській відьмі” Г. Квітки-Основ'яненка “стар чоловік і непевний” Демко Швандюра “знімає чари” відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки “прєхваброї сотні конотопської” порють різками на виду у всієї громади вербову колоду.

Упир і знахур ворожить — у Котляревського упир — жива людина, яка знається з потусторонніми силами.

І добре знав греблі гатить — в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, — знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у “Лісовій пісні” Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи.

Гребля, вода, надто болото — місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:

Нехай тебе ті кохають,
Що в болоті грають.
Нехай тебе ті любують,
Що греблі руйнують.

60. Шльонськ — польська назва Сілезії, області, яка нині входить до складу Польської Народної Республіки і частково до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Україна підтримувала давні торгові зв'язки з Сілезією, а через сілезькі ринки — з іншими землями Західної Європи. Крім прядива, сала, смальцю, воску та інших товарів, помітною статтею експорту були воли української степової породи.

61. Невтєс — в античних міфах — Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудрості Мінерна наділила Навта пророчим даром.

69. Машталір — кучер.

70. Із шаповальського сукна — тобто свита з грубого сукна домашнього виробу. Тясомкою кругом обшита — обшита стрічкою із матерії.

71. Кобиляча голова — в українських народних казках фантастичне страховисько.
Нар.: Стукотить, грукотить... “А що там?” — “Кобиляча голова лізе!” (Номис. — С. 231).

72. Коли, Нептун, мені ти дядько — Венера — дочка Зевса, який доводиться Нептунові братом, отже, вона племінниця останнього. Відомий також інший античний міф, згідно з яким Венера народилася з морської піни на узбережжі острова Кріт. Підлещуючись до володаря морів Нептуна, на це й натякає Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько з боку батька вважається ближчою ріднею, ніж дядько з боку матері.

75. Кіш — військовий табір, обоз.